Война глазами детей...

Чтобы знали. Чтобы помнили

Из сборника архивных документов Харьковской Областной государственной администрации, Государственного архива Харьковской области.

З письмової роботи Є. Головко,
учениці середньої школи смт Дергачі Дергачівського району*
(спогади про німецьку окупацію 1941–1943 рр.)
1943 – 1944 рр.
**Головко Євдокії Уч[ениці] Х кл[асу]

Що я пережила під час окупації
Весною*** 1941 року фронт наближався до села Деркачів. Було чути вистрели снарядів за 2 кілометра від села, і настав час, коли німецькі війська вступили в наше село Деркачі.
Не минаючи ні одного дома, передові фронтові німці забирали по хатах продукти, теплий одяг і інше. Навіть коли німцеві подобається що-небудь на голові або у жінки хороші чоботи, або хорошого сорту хустка, то українець мусив знімати чоботи серед вулиці і йти додому босий.
Одного разу трапився такий випадок: у моєї мами німецькому офіцерові сподобалась шерстяна хустка, то він, не питаючи, зняв з голови і розірвав її на дві частини, половиною хустки замотав собі шию, а другу – віддав другому німцеві.
Німці, називаючи українське населення «Русь», примушували тягти їхні коні. Якщо ти починаєш відмовлятися, то німець починає зараз глузувати над ним, навіть розстрілювали.[...]
ДАХО, ф.Р-3746, оп. 1, спр. 113, арк. 2, 2 зв. Оригінал. Рукопис.
* За змістом архівної справи ф.Р-3746, оп. 1, спр. 11
** Датовано за суміжними документами.
*** Ймовірно, йдеться про події осені 1941 року (смт Дергачі окуповано німецькими вій-ськами 22 жовтня 1941 р.)



Письмова робота Т. Ткаленко,
учениці середньої школи*
(спогади про німецьку окупацію 1941–1943 рр.)
Березень – травень 1944 р.
**Ученицы 5 класса Ткаленко Тамары

Что я пережила во время оккупации немцев
Это было в 1941 году наша семья: мама, бабушка, папа и я. Пришли немцы, они ходили по всем дворам, были как изверги, искали кур, зашли к нам во двор и забрали петуха и искали себе у нас какой-нибудь добычи, но у нас ничего не было. В 1943 моего отца убили немцы как раз в нашем селе. Они даже повесили над папой досточку, чтобы не брали хоронить, чтобы мы его взяли через три дня, но мы этого переживать не могли. Он у нас лежал на наших глазах. Мама пошла и спросила, можно ли брать. Сказали, что можно. Тогда мы с мамой перевезли папу. Но нам не было возможности похоронить его на кладбище и похоронили во дворе.
После этого мы не смогли успокоиться и смотреть на таких извергов. Но вот пришла Красная Армия и освободила нас от немецкого фашизма.[...]
ДАХО, ф.Р-3746, оп. 1, спр. 113, арк. 204. Оригінал. Рукопис
* Населений пункт не вказано. В архівній справі (ф.Р-3746, оп.1, спр.113) документ збе-рігається разом із письмовими роботами учнів середньої школи с. Черкаська Лозова Дергачівського району Харківської області.
** Датовано за суміжними документами


Письмова робота М. Опачанова,
учня неповної середньої школи смт Прудянка Дергачівського району
(спогади про німецьку окупацію 1941–1943 рр.)
1 квітня 1944 р.
Опачанов Миколай с. Прудянка

Что я пережил во время немецкой оккупации
С ужасом вспоминаю о смерти отца. После вступления немецких варваров в нашу область был большой голод. Отец мой взял с собой двоих детишек – сестру 7 лет и брата 4 года – и ушел на заработки в Курскую область Волоконовского р-на Лукьяновского сел[ьского] [совета] сел. Становое, чтобы спастись от голодной смерти. Я и мама остались дома в сел. Прудянке. Мне очень было печально расставаться с папой и с маленькой сестрой и братом, но как-то надо было спастись от голодной смерти. Папа ушел, но мы о судьбе папы, брата и сестры ничего не знали. Прошло полтора года. Мы с мамой, спасаясь от голодной смерти, часто вдумывались о судьбе своих родителей*. Не имели ни одной весточки. В 1943 г. в марте он шел домой, нес заработанный хлеб и в сел. Мурове отец отдыхал. В это время ворвались немецкие изверги, вывели моего отца и расстреляли, как партизана.
Мне отца своего не пришлось видеть. Ужас этот до сих пор меня не покидает. Всю жизнь буду помнить и мстить извергам фашистам, жадным кровопийцам, которые попили сиротскую кровь.
ДАХО, ф.Р-3746, оп. 1, спр. 113, арк. 174, 174 зв. Оригінал. Рукопис.

Письмова робота А. Глушач,
учениці середньої школи смт Мала Данилівка Дергачівського району
(спогади про німецьку окупацію 1941–1943 рр.)
3 квітня 1944 р
Глушач Антонина Васильевна
Поселок Мало-Даниловка Дергачевского района

Во время прихода немцев в 1941 году 22 октября была я дома. Семья моя была небольшая: я да мама. Питались мы плохо, но немцы с этим не считались, забрали и последнюю муку, которая стоила для нас очень дорого, и после этого мы стали голодать. Мать поехала на менку, чтобы раздобыть продуктов. Выменяла она 2 пуда зерна и когда везла домой, то полицаи забрали его и маму избили шомполом, а мамину сестру порвали собаки. Много бед мы пережили во время немецкой оккупации. Однажды ночью стали к нам стучаться. Мы не открыли. Они побили нам окна и стали стрелять. Мы испугались, выскочили в окно и побежали к соседям. Они стали стрелять в нас, но не попали. Так мы спаслись.
ДАХО, ф.Р-3746, оп. 1, спр. 113, арк. 91. Оригінал. Рукопис

З письмової роботи Н. Сукачової,
учениці середньої школи смт Дергачі Дергачівського району*
(спогади про німецьку окупацію 1941–1943 рр.)
[Квітень 1944 р.]
Писемна роботаз української літературиуч[ениці] VІІІ кл[асу]Н. Сукачевої

Мої переживання
22 жовтня 1941 р. в шість годин ранку почалась гарматна стрі-лянина. З кожними 15–20 хв[илинами] вона ставала густішою. Наша сім’я до бою в місті Деркачах** зовсім не готувалась (не приготували траншеї, не збирались ховатись в погріб). Найстраш-ніше було те, що сюди прийдуть німці, а тоді кінець життю і всьому живому.[...] В 10–11 годині снаряди почали рватися навкру-ги нашої хати. Праворуч снаряд збив верхівку берестка, ліворуч ворота, забор, який був рознесений на щепки. Перед вікнами впав снаряд, від чого в нас не залилишилось ні однієї склянки в вікні. В хату полетіли осколки і поврізались в протилежну стіну. Котята, які були в цей час в кімнаті, позалазили в піддувало в горячий попіл. По вулиці пробігли останні червоноармійці. Стрільба з 11 год. до 12 год. почала зменшуватись. Рівно о 12 год. на нашій вулиці показались німці. [...]
Разом з тим почали віддавати візити населенню. Після їхнього денного хазяйнування, ми залишилися без всяких їстівних запасів. Настали дні ужасів – голоду і страху і вдень, і вночі. Якщо доводилось вловити людину надворі, гнали її на всяку роботу, а якщо такого щастя не було, то забігали в хати і тягли на роботу. З часу вступу німців на нашу територію страх не покидав нас. Але незабутній час для мене залишиться на все моє життя, коли мене і інших спіймали на вулиці поліцаї і погнали, як стадо овець, на вокзал для погрузки в вагони, щоб відправити на каторгу в Німеччину. Нам пощастило. Не дійшовши до вокзалу, поліцаї почули, що поїзд уже відправився і вони нас завернули в поліцію. В поліції довго довелось доводити, що ми учні с/г школи, які звільняються від мобілізації в Германію. Нас відпустили до-дому. Після цього я старалась не попадатись на очі ні поліцаям, ні німцям. Якщо виходила по воду, то як тільки зійде сонце, або пізно ввечері. Обходила всі прилюдні місця городами та задворками. Вночі доводилось іти спати в сарай, де раніше спала коза, де кишили миші й криси. До цього всього доводили німці!!! Один раз залишилась ночувати в хаті. В цю ніч повинна бути облава поліцаїв. Я майже цілу ніч і очей не звела. Приблизно в 11-12 год. ночі чую біганину по вулиці і розмову. Бужу маму і тихенько виходимо на подвір’я. Була ясна, зоряна ніч. Мама становиться у тінь воріт і слідкує за рухами і криком наловлених людей, а я плазую по городах, серед кущів картоплиння. Двічі або тричі пробігли поліцаї мимо нашої хати, шукаючи якихось втікачів. Так ми були на варті, поки не впала ранкова роса. Як же нам з мамою стало радісно, коли почали щоближче до нас підходити гули орудій. За всі дні німецького хазяйнуванняне було в нас бажання сміятись, а зараз, коли насунулася небез-пека фронту «життя або смерть» весело хочеться вірити в краще майбутнє і забути минуле, як страшний сон. Коли зараз глянеш на карту і побачиш міста, де ще панують гітлерівські людолови, серце холодіє від страху. Але недалеко той час, коли всі області, які зараз знаходяться під ярмом, будуть разом з нами святкувати своє визволення.
ДАХО, ф.Р-3746, оп. 1, спр. 113, арк. 15–16 зв. Оригінал Рукопис.
* За змістом архівної справи ф.Р-3746, оп. 1, спр. 113.
** На той час – смт Дергач

З письмової роботи Р. Ємець,
учениці середньої школи No 1
смт Дергачі Дергачівського району
(спогади про німецьку окупацію 1941–1943 рр.)
11 лютого 1944 р.

Уч[ениці] 7-го класу
Деркачівської школи No 1
Ємець Раїси
Мої переживання під час німецької окупації

22 жовтня 1941 р. в 12 год. дня до нас в Деркачі вступила розвідка німецьких солдат. Міст був зірваний, і вони перебралися через річку вбрід, ну, зразу й почалося те, що ми мусили терпіти. Ця невелика група солдат наробила такого, що навіть трудно розказати. Наступив вечір. Людей немов немає в живих...Коли наступила ніч, то навіть страшно було вийти в двір. Деркачі затягло туманом, собаки вили, люди кричали, німці бігали з двора в двір... На другий день, як тільки піднялося сонечко, німці вже були на ногах. Людям не можна було пройти по вулиці, бо їх хватали на машини і везли то справляти містки, то ще що-небудь. На моїх глазах німець скидав у жінки чоботи. Жінка почала кри-чати, так прибігла ще куча солдат, що зовсім роззули її. Другого дня побачила, як одному чоловікові скидали пальто.[...]Через дві неділі почалося те, що було найстрашніше в нашому житті. Почали вішати безвинних людей. Першого разу повісили два єврея і два робітника. Самі німці понав’язували петлів на телефонних стовбах, підвозили на машині і вішали. Людей в цей час зганяли на базар, щоб бачили, як вони будуть вмирати, ці без-винні люди. У нас в Деркачах повісили також 15 років 4 хлопців за те, що вони мали при собі патрони. Перед тим, як повісити вони їх дуже побили, а потім прив’язали на шиї дощечки і почали водити їх по всіх вулицях для того, щоб всі люди бачили. На дощечках було написано, що ці хлопці – партизани, і що вони мають при собі патрони і хотіли зробити замах на німецького офіцера. Стояли великі морози. А цих хлопців водили по вулиці тільки в верхньому одязі і роззутими. А далі почалося ще те, чого небажано нікому в житті. Спочатку добровільно оголосили, щоб їхали до Німеччини. Не можна було пройти по вулиці, бо можеш попасти в руки поліцая. Приходилось не бути зовсім дома, бо по ночах робили облави, а коли забирали, то зразу садовили на поїзд і відвозили в Харківську біржу. З біржі на другий день відправляли ешелонами до Німеччини. По вулицях було пустинно, тільки машини моталися, німці та поліцаї, хіба тільки яка старенька бабуся їде по воду. А ми сиділи у хаті і тільки дожидай, що стукне хвіртка і прийде по-ліцай, або німець. Так жили ми під час окупації німців.
ДАХО, ф.Р-3746, оп. 1, спр. 113, арк. 6–7. Оригінал. Рукопис.